“Ми іноді жартуємо, що могли б дістати все, якщо це не танк чи гелікоптер”
Ми готувалися до війни . Слідкуючи за появою нових заголовків в новинах, ми розуміли, що вона неминуча. Починаючи з 20 лютого я чекала, коли все почнеться: зібрала тривожну валізу, відсканувала всі документи, які можуть бути втрачені, зробила запаси їжі, води. У мене є два коти, яким ми також придбали переноски і шлейки. На випадок, якщо доведеться евакуйовуватися.
Прокинулася під звуки ракет. Лежала в ліжку і не хотіла читати новин. Адже я прекрасно розуміла, що там побачу. До останнього хочеться помилятися у таких випадках. Десь о п’ятій ранку розбудила чоловіка. Заварили собі кави і вирішили збиратись на роботу. Ми не панікували.
Пізніше чоловіка мобілізували. При тому без можливості піти додому і зібрати хоч якісь речі. У цей же день мобілізували і деяких моїх колег. Хлопці пішли у військкомат, а ввечері вже були на полігоні. Відтак, наступного ранку ми скуповували для них все необхідне, збирали у рідних та відвозили особисті речі. Далі у їхній частині забезпечення налагодилося, тож запити поступають рідше.
Є дуже багато людей, які готові допомагати . Колеги часто просто підходять і запитують чи щось потрібно, іноді пропонують фінансову підтримку. Так склалося, що я взяла на себе ініціативу. Але інакше вчинити не могла.
Коли ми купували пристрої безшумної стрільби, нам допомагав абсолютно весь колектив РЕНОМЕ. Сума була великою – 130 тисяч гривень. Це був моніторинговий центр, департамент дослідження і розробки, департамент сервісного обслуговування банківської техніки, друзі з за кордону… Тому якось ніяково чути, коли волонтерство приписують тільки одній людині.
Можливо, ви читали в новинах, у Литві люди за 3-4 дні зібрали 5 млн євро на байрактар. Отак усе й відбувається. Хтось проявляє ініціативу, а потім поміч з’являється абсолютно звідусіль.
В Україні купити щось, що стосується оборони, стало складно ще у перший тиждень . Я просто не уявляла, де дістати необхідне тактичне спорядження. Виручили друзі, які проживають за кордоном. Вони усе знаходили, підготували зелений коридор до Львова та необхідні документи. Паралельно ми займалися фінансовим та логістичним питаннями Львів-Рівне-хлопці. Це той випадок, коли неможливе стає можливим завдяки командній роботі.
Ми іноді жартуємо, що могли б дістати все, якщо це не танк чи гелікоптер. Часто запитую, чи щось потрібно, але хлопці запевняють, що у них поки все є. З останнього, ми передали їм невеликі подарунки, які підготувала компанія. Усі були вдячні, що про них не забувають і ця підтримка дуже важлива.
Часто мені доводилося бути сильною. Загалом намагаюся тримати себе в руках, не піддаватися паніці, зберігати раціональне мислення. Паніка, насправді, вбиває набагато більше людей. Крім того, вона заважає приймати вірні рішення. А ще слід пам’ятати, що навколо є люди, яким потрібна твоя підтримка, які у значно гіршій ситуації, ніж ти сама. В цей час бути корисним можна різними способами, адже будь-яка допомога один одному зараз важлива, як ніколи. І не варто боятися. Звичайно страшно, але не можна допустити, щоб страх тобою оволодів.
Напевно, скажу банальну річ. Коли опускаються руки, я порівнюю себе з краплею в морі. Але що ж тоді море, якщо не дуже-дуже багато крапель?! Кожна крапля може змінити його. Усі разом до перемоги!