"Немає поліції, немає правил. Ти не знаєш, що робити, коли щось трапиться"
Михайло Іванов про життя в окупації і евакуацію
Особливо за новинами не стежив, напруження відчувалося. Довго не міг повірити у настільки серйозну катастрофу. Був розгублений – невже все відбувається насправді?
24 лютого вийшов на прогулянку з собакою і на власні очі побачив авіаудари. Аеропорт знаходиться недалеко від мого дому. Було дуже чути, багато диму, звуки сирен, навколо паніка, люди бігають, збираються, спаковують речі в авто… А у мене мав бути звичайний робочий день, плани. Не міг усвідомити реальність, тому продовжив прогулянку.
Пізніше вдома ми з дружиною все обговорили. В той день вже ніхто не повів дітей ні у садок, ані у школу. Єдине питання в голові “що робити?” – залишалося без відповіді.
…
Як взяти і просто виїхати, якщо ти до цього не готувався?
Куди їхати?
Яким чином?
Автівка витримає дорогу чи зламається?
А що родина?
Що з нами всіма буде?
…
Вид на каньйон в с. Станислав, де зараз майже все зруйновано та не припиняються військові дії майже с початку війни
Перший момент був упущений. Якби зранку виїхав, то все було б просто і легко. Потім боялися і чекали, щоб люди трохи роз’їхались, щоб не було тисняви. Дорога вузька і, якщо раптом обстріл, великій кількості машин важко буде розїхатися-рятуватися. Вирішили зачекати. Минув день, другий, третій – нормального шляху виїхати не стало зовсім. Почали чекати цивільного коридору, де тобі гарантують безпеку. Ніхто не хоче ризикувати дружиною та дітьми.
Важко наважитись їхати. Але ми зробили це. Бо розуміли – далі тільки гірше. Треба їхати як є. Шість чи сім годин простояли в черзі довжиною 9-10 км. Неподалік постійні вибухи і ніхто не знав, куди може поцілити наступна ракета.. Ця спроба була невдалою, не пропустили і ми повернулися додому. Через день вирішили їхати в Одесу, попри те, що місто було вже закрите. Гадали, що через це буде менше людей. Дорогою планували заночувати в Коблево. Це спрацювало, пощастило проїхати швидко й без особливих обшуків. Чотири години їхали до Миколаєва, потім ще стільки ж до Коблева. Всюди, на підконтрольній Україні території, нам зустрічалися привітні люди, які акуратно виконували свою роботу і, навіть, роздавали дітям солодощі.
В Одесі на нас чекали друзі, які надали безкоштовне помешкання. Однак, був впевнений, якби щось не склалося – мені допомогли б колеги по роботі. Щиро вдячний усім за шалену підтримку.
Життя в окупації – це якийсь сюрреалізм. Постійно здається, що це фільм. Неправда. Одного дня прокидаєшся, виходиш за хлібом, як зазвичай, і на першому ж перехресті натикаєшся на російську техніку й військових, що ведуть себе, як вдома.
У перші дні ми знали, що вони розташувалися по периметру міста, але не зустрічали. Потім росіяни заполонили місто… на новеньких машинах з щойно пограбованих автосалонів. Все із символікою “z”. Комендантська година, закриття всіх вхідних дверей у під’їздах на замки і обов’язкове їх барикадування. Немає поліції, немає правил. Ти не знаєш, що робити, коли щось трапиться. Зовсім не уявляєш, що робити, коли хтось під вікнами буде кричати про допомогу. Розумієш, що можеш не повернутися додому, якщо вийдеш.
Набережна
Була паніка з готівкою . Банкомати перестали працювати майже одразу. Ощад спочатку міг інкасувати трохи, згодом їх залишилось один-два. До банкоматів вишикувалась довжелезна черга з 5 ранку. І якщо якийсь виходив з ладу – летів, щоб швидко відремонтувати. Ще тиждень-два тому хлопці, що залишилися, виїжджали на виклики. Правда, зараз вони стосуються платіжних терміналів. Місцеві продавці намагаються працювати та приймати оплату в гривні, з українських карток.
Ходили на мітинги . Одразу їх було багато, гарно, з піснями та під українськими стягами. Мабуть, бачили численні сюжети на телебаченні і, зокрема, як хлопчик вилазить на БТР. Потім мирні демонстрації стали закінчуватися пострілами і світлошумовими гранатами. Розганяли голосно й жорстоко. Ми стали боятися… Люди зникали безвісти і це триває досі…
Жили з відчуттям страху, що наростав кожного дня. Якось нам з сином дорогою трапились окупанти. Спершу вони проїхали повз, через п’ять метрів зупинились і направили на нас свою зброю.
…
Що зараз буде?
Стрілятимуть – ні?
Бігти чи залишитись стояти?
…
Не можна порівнювати з тим, що зараз коїться у Миколаєві чи Харкові . Наше місто було більш-менш ціле, хоча на околицях обстріли не припинялися. Щоб сховатися, орієнтувалися по запусках ракет. Повітряні тривоги замовкли з приходом “визволителів”. Чесно кажучи, не бачив варіантів залишитися.
Дружина виїхала з дітьми за кордон і я не можу знайти достатніх слів, щоб висловити свою вдячність Польщі. Поляки дуже багато для нас зробили. Мій син поступив до вишу, як ми й хотіли ще до війни, трохи підпрацьовує. Мені запропонували роботу у Черкасах і теж переїхав.
Набережна
Однозначно хотіли б повернутися. У Херсоні залишилося все наше життя. Єдине, хвилюємося, щоб було куди. Щоб не було того, що сталося з Маріуполем. Або як у Донецькій і Луганській областях – під контролем невідомо кого.
Виїхати такій кількості людей з Херсонської області дали не просто так – це не було жестом доброї волі чи халатним відношенням. То сплановий акт, щоб залишилися лише лояльні, або ж ті, що не можуть чинити спротив. Так і сталося. Нині одні пливуть за течією і їм однаково чию допомогу отримувати, а інші – дуже налякані. Це не нормально. Сумно. Ми дуже хвилюємося за близьких, які не змогли покинути місто. Там не життя, а пародія на існування.
Видихнув з полегшенням, коли моя сім’я опинилася у цілковитій безпеці. Це найважливіше зараз. Тримаюся, продовжую працювати. Думаю, якщо піддамся хоч якійсь паніці чи жалю – то це буде внутрішня перемога наді мною. Не дамся. Просто не маю права зараз жити по-іншому.