“Безпека стала нашим домом”
Надія Голяка про допомогу переселенцям
У мене була надія, що все минеться. Водночас, розуміла, що повинна бути максимально ефективною на своєму місці. Від цього буде хоч якась користь, на відміну від паніки.
Перші два тижні працювали віддалено. Тоді розробляла проєкт святкування перемоги. До речі, він готовий і чекає свого моменту.
Тим часом, колеги облаштовували прихистки для людей. Один знаходився в Viknova-hub, інший – в ЖК “360”. Там є все: від спальних місць і можливості прийняти душ до приготування їжі і, навіть, одягу. Бувало, люди приїжджали просто у тапочках. От як вийшли з будинку, сіли в машину – і в Рівному.
Одні зупинялися на 1-2 ночі і їхали далі, за кордон. Інші залишитися у Рівному і пристосовуються до нового життя. Моїм завданням було зустріти, поселити і допомогти, якщо виникне питання чи якась потреба. Іноді – просто вислухати. Або ж запитували, де можуть бути корисними. І питання не стільки у грошах, а в тому, щоб не сидіти в очікуванні.
Головним було закрити базові потреби людини: дах над головою та їжа. З останнім намагалась допомогти компанія. Часто продукти привозив начальник охорони Ігор Кожушок.
В перші дні люди розгублені, сумують за домом та хочуть повернутися. Потім з’являється розуміння, що це все на довго. Найстрашніше, коли повертатися більше немає куди або коли рідні ще не в безпеці. Радію, коли люди знаходять роботу, влаштовують дітей у садочки і школи, намагаються жити далі.
Найбільше звернень було від наших партнерів по муниципальному напрямку. З ними, зазвичай, комунікував Артем Бондар з РЕНОМЕ СМАРТ. Важливо було дати зрозуміти, що на нас можна розраховувати. Людям було страшно. Вони знали – сьогодні-завтра можуть розпочатися бойові дії. Потрібна була хоч якась підтримка.
Загалом допомогли з житлом близько сотні осіб. Це не було важко фізично, ми ретельно готувалися. Не просто було бачити людей, які щойно залишили своє улюблене місто, рідний дім, в якому прожили все життя і виховували дітей. Бо війна. Оце було складно.
При цьому усі щиро дякували та говорили, що не очікували такої уваги. Гадаю, що й вони вчинили б так само, якби така допомога потрібна була нам. Просто робимо, що можемо.
Дім там, де твої рідні. Тепер немає прив’язки до місця, у якому проживаєш. Безпека стала нашим домом. Але вона має бути в Україні. Багато з тих, хто виїхав за кордон, планують повернутися за першої можливості.
Війна дала чітко зрозуміти, що нічого немає постійного. Раптом по справжньому цінним стали не гроші і щось намацальне. А середовище, хто поряд. Ми стали єдині, не залежно від того, де знаходимось: в Україні чи за кордоном.
Кожному стало важливим робити ще щось, кудись бігти, комусь допомагати: плести сітки, евакуювати людей, купувати тепловізори, рятувати потерпілих тощо. Вражають колеги, які постійно вкурсі якої техніки не вистачає. Знаю, що багато хто донатить великі суми на потреби армії. До війни займатися благодійністю не було так популярно. Зараз – як звичка: поїв, поспав і скинув гроші на ЗСУ.
З перших днів війни ми показали свою любов до свободи та незалежності . Маємо докласти всіх зусиль, щоб завершити цю боротьбу і перемогти. Ми розуміємо, що насправді протистояння триває не 160 днів, і не 8 років. Набагато більше. І зараз історична мить, щоб його завершити. Для цього й стоїмо пліч-о-пліч.